Волкодав

Просто сказати, що цей фільм чекали, буде недостатньо. Навіть екранізація славнозвісної гри "DOOM" не наробила такого шуму на пострадянському просторі, як повідомлення про початок роботи над створенням фільму за книжкою Марії Семьонової - популярність "Вовкодава" в середовищі фанів фентезі поступається хіба що Професору та серії Сапковського про Цирі і Геральта.

Зроблений за незмінними з часів Говарда канонами, "Вовкодав" вигідно відрізнявся незвичним матріархатним ухилом та магічною частиною, що базувалась на слав’янській міфології, яка виглядала новинкою на фоні ельфів та гномів, що заполонили собою сторінки фентезійних книжок - все інше було на місці: самотній герой, який виріс та змужнів на каторзі, куди він був проданий вбивцями своєї сім’ї, і відтепер живе бажанням помсти, а після неї намагається знайти своє місце в такому незвичному для нього світі.

З часу повідомлення 2002 року про початок роботи над фільмом усі сиділи, як на голках, нетерпляче визбируючи крихти інформації та нові кадри зі знімальних майданчиків, ламали списи в дискусіях щодо кастингу, чотири роки обговорювали варіанти анімації Нелетючого миша і чекали, коли ж нарешті все закінчиться. Фільм фактично став іспитом російського кінематографу - чи зможуть там знімати справді світового рівня стрічки, тим паче, що літературне першоджерело давало для цього усі можливості.

Щоправда за часи незалежності російське кіномистецтво захворіло на всі можливі дитячі хвороби, незважаючи на те, що в Москві залишилость три чверті досить розвиненої загальносоюзної індустрії з багатою історією - постійне намагання "догнати та перегнати" Голівуд призвело до постійного копіювання найбанальніших голівудських штампів та тицяння свого вміння робити круті wow-ефекти на комп’ютерах куди треба і не треба та відбивало бажання дивитись таку продукцію у найзапекліших патріотів. Але були сподівання, що цього разу буде все інакше, адже вже був досить збалансований і цікавий "Турецький гамбіт" - значить щось можуть.

І ось, нарешті, прогриміло - прем’єра першого січня. Фанати рахували дні до початку року, а незнайомі з книжками Марії люди з цікавістю роздивлялись гучний трейлер з досить нескромним слоганом "Велике кіно великої країни", де волохатий Бухаров та бородатий Домогаров змагались за "сестру" Акіньшину. Кастинг з самого початку став навіювати сумніви - бліда і худа Акіньшина геть не була схожа на описану Семеновою кнесінку, а скоріше на її закордонну служницю, а по Бухарову, незважаючи на весь грим, не було видно, яким дивом він примудрився вижити в каменоломнях.

Але реальність виявилась настільки гіршою, що про такі дрібні недоліки забуваєш майже одразу. Не знаю, що сказали Семьоновой, що вона благословила на Лєбєдєва, який вирішив для економії коштів, піти дорогою Родрігеса і стати одночасно режисером та сценаристом, але це було щось дуже страшне. Тому що книжку тим, хто її читав, можу порадити забути одразу, інакше до ганебно збоченого фіналу ви можете і не досидіти. По факту весь задум автора було по-звірячому згвалтовано і викинуто на смітник - "сценарист" залишив деякий ряд місць, в яких був зобов’язаний побувати головний герой, але все інше робилось методом "від оберненого" - подивимось, як в книжці, і зробимо навпаки, через що логічність подій просто відсутня. Звісно не обійшлося і без стабільно присутньої "хвороби" на спецефекти - майже непомітну в книжці магію на екрані кидають глядачу у вічі лопатами: "дивись, народ, як ми вміємо". Кінцівка ж являє собою один суцільний, до того ж досить низькоякісний, спецефект, перед яким падаючі гвинтики "Нічної варти" виглядають дрібними витівками.

І нарешті останній цвях в домовину загнала ще одна погана звичка російських кіномитців "нової хвилі" - те саме "догнати та перегнати", яке перетворюється в постійне цитування відомих голівудських прийомів та стрічок, в яких вони були продемонстровані. Весь фільм виглядає суцільною нарізкою з американських блокбастерів останніх часів - головним чином "Володаря кілець". Жадоба-Саурон, замок Людожера-Ізенгард, орки  в лісі, що гепають по щитам - все це в комплекті з повною нелогічністю сюжету примушує зал, замість отримання задоволення від перегляду, вишукувати плагіат, сміючись над черговими дурницями режисера, який, мабуть, для висоти польотів фантазії вживав дуже багато чарівного порошку в процесі зйомок, причому запивав його великою кількістю настоянки на дурман-зіллі. Результатом маємо жирну двійку в графі "оцінка" та зіпсований настрій усіх глядачів - не має значення, читали вони книжку, чи ні.

Значит, рецепт таков — возьмите что-нибудь из русских народных сказок, ну чтоб русский дух чувствовался; сценарий из голливудских фэнтэзи с парой драматических моментов; и немного спецэффектов. Теперь всё перемешайте и приправьте, для остроты ощущений, любовной историей. Таким образом у вас получится нечто похожее на фильм «Волкодав», поскольку авторы этой картины так и сделали. Блюдо получилось более-менее съедобным, а на фоне вышедшего, практически одновременно, фильма «Эрагон», даже очень привлекательным. Наша славянская сказка «Волкодав» смотрится куда лучше, чем их западное фэнтэзи, хотя это не снимает ответственности за множество огрехов.

Тем не менее, фильм «Волкодав» является первопроходцем в данном жанре на просторах бывшего СССР, а поэтому к критике можно подходить более мягко. Хотелось бы, чтоб наш отечественный кинематограф быстрее ожил и расцвёл новыми красками. «Волкодав» делает важный шаг в этом направлении, и чем больше будет таких фильмов, тем скорее возрождение произойдёт. Тогда, возможно, мы и увидим настоящие шедевры.

Как и следовало ожидать, в фильме «Волкодав» повествуется об извечной борьбе сил добра с силами зла. Авторы хотят натолкнуть нас на мысль, что миром правит любовь, а не грубая мощь оружия. В чём сила брат? Вспоминаются слова героя Сергея Бодрова младшего, замечательного актёра, к сожалению уже покинувшего нас. Вот и зритель будет задаваться этим вопросом весь фильм. В начале картины о победе любви и речи быть не может, когда, на глазах у ребёнка, убивают его отца и беременную мать. Какая уж тут любовь. Но дальнейшее развитие сюжета, ненавязчиво, раскручивает теорию всепобеждающей любви. А окончание полностью доказывает преимущество настоящей любви над силами зла — тьмой, эгоизмом и ненавистью. Просто нельзя допускать эти силы в нашу жизнь, а если уж не удалось, то надо выстрадать свою любовь и восторжествовать над злом.

Волкодав — так зовут бедного мальчишку потерявшего своих родителей, ставшего рабом, но не потерявшего своей души. Хотя силы Волкодаву придавала жажда мести к тем, кто убил его отца и мать. Для того чтобы мстить, он выжил, сбежал из рабства и стал непобедимым воином. Но на своём пути Волкодав встречает женщину, встречает любовь. Теперь он живёт только ради неё, теперь он готов отдать жизнь за свою государыню. Любовь постепенно заполняет душу Волкодава, вытесняя из неё жажду мести. Такая глубина фильма мне нравится. Правду говорил писатель Михаил Задорнов о том, что американцы в фильмах спасают свои задницы, а мы — спасаем души. Волкодав спас не одну душу, не жалея своей жизни. За что, богами, была спасена и его душа. В общем, фильм получился оптимистическим и жизнеутверждающим.

Теперь можно и покритиковать фильм «Волкодав». А начать надо с главного героя. Волкодав получился уж слишком молчаливым и хмурым, что явно отрицательно сказалось на любовном романе. Хотя каким ещё может быть бывший раб, не анекдоты же он будет рассказывать. Но, всё же, это сказка, а в сказке всё случается — больше страсти надо бы. Да и сам актёр выглядел довольно серо. Александр Домогаров смотрелся бы ярче в этой роли, но авторы проекта, видимо, посчитали его слишком старым и дали второстепенную роль. Вот актриса Оксана Акиньшина, игравшая княжну, мне очень пришлась по душе. Она является главным украшением картины, за что ей большое спасибо и дальнейших успехов в кинематографе.

Обращает на себя внимание большое количество штампов взятых из голливудских фильмов. Когда Волкодав в разгаре неравной битвы с главным представителем сил тьмы — Жадобой, отрубил тому кисть руки, сразу вспомнился «Властелин колец» и отрубленная Исилдуром кисть Саурона. Ещё несколько подобных эпизодов явно огорчат искушённого зрителя. Но, как я уже говорил, это только начало. Необходимо сделать работу над ошибками и готовить новый проект, который бы уже мог конкурировать с западными фильмами. Пока «Волкодав» не дотягивает до лучших образцов западного кинематографа.

Оценка «Волкодаву» будет чуть завышена — 4. Смотрите, отдыхайте, любуйтесь Оксаной Акиньшиной. За два часа просмотра «Волкодава» немного отвлечётесь от житейских проблем.