Тот, кто прошел сквозь огонь ТойХтоПройшовКрізьВогонь

Картина Михаила Ильенко «Тот, кто прошел сквозь огонь» основана на реальных событиях. В фильме рассказана история военного летчика Ивана Даценко (в киноленте Иван Додок), который вынужден был бежать от репрессий советской власти в Канаду. Здесь он нашел пристанище у индейского племени и вскоре был выбран его вождем.

Картина начинается сценами из детства главного героя Ивана, чуть позже он появляется перед зрителями уже в качестве военного летчика, который борется с захватчиками во время Второй мировой войны. Однажды враги сбивают самолет Ивана, и мужчина попадает в плен. Герою удается бежать на родину, он оказывается в госпитале, где влюбляется в красавицу-санитарку. Казалось бы, теперь для отважного летчика наступила безоблачная полоса, однако его друг Степан, позавидовав счастью Ивана, убеждает представителей властей в том, что тот предатель. Так Иван оказывается в ГУЛАГе, где его ожидает пожизненная каторга. Герою чудом удается сбежать из лагеря, и он навсегда покидает свою страну.

Судьба заносит Ивана в Канаду, где он находит пристанище у местных индейцев. Вскоре у него появляется здесь семья, хотя на родине у Ивана уже есть жена и ребенок. Индейцам импонирует отвага советского летчика, и они избирают его вождем. Получится ли у Ивана начать новую жизнь, если призраки прошлого до сих пор преследуют его?

Картина «Тот, кто прошел сквозь огонь» порадует яркой актерской игрой. В киноленте задействованы как молодые актеры, так и именитые: Виталий Линецкий, Дмитро Линартович, Александр Игнатуша, Ольга Гришина. Примечательно, что в фильме сыграл Виктор Андриенко, которого зрители привыкли видеть исключительно в комедийном амплуа, однако и с серьезной ролью он справился на отлично.

Фільм «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» починається сценами із сімейного життя іще малого Івана в 20-х роках. Поступово події переносять нас в період ІІ Світової війни, яку головний герой зустрічає в якості військового льотчика. Далі яскраво, тонко підміченими художніми вкрапленнями, демонструються важкі будні війни на фоні яких розвивається кохання головного героя до санітарки. Через заздрість знайомого до чужого щастя, Іван потрапляє в лещата репресивної радянської машини в якій він дивом лишається живим. Потім перед нами постають картини післявоєнного життя дружини з дитиною Івана в радянській Україні і життя Івана із новою сім’єю в Канаді. Напевне так можна пересказати загальну фабулу фільму. Проте вона не повна, оскільки не передає тонких налаштувань стрічки зроблених досвідченим режисером Михайлом Іллєнко.

Треба зазначити, що трейлер до стрічки вводить в оману глядачів, так як демонструє авіаційні баталії і налаштовує на перегляд чергової військової епопеї. Проте фільм зовсім не про ІІ Світову війну чи військові баталії, хоча в ньому і досить багато військових сутичок та авіабоїв. Унікальність стрічки в тому, що вона, охоплюючи період першої половини ХХ ст., де було стільки кривавих і соціальних потрясінь, зовсім не торкається, більше ніж вимагає сюжет, теми війни, боротьби радянських і фашистських армій або національно-визвольних змагань… Все це винесено за дужки і лише пунктиром проходить крізь головний сюжет.

За жанром стрічку «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» можна віднести до «кінороману», так як події у ній за аналогією з романом розвиваються протягом 30 років. Ця спресованість відчуттів і подій призвела до використання режисером фрагментарної форми оповіді. Очевидно, що при всьому бажанні інших форм оповіді і не було. Така подача історії дозволяла розкрити в двогодинній стрічці життя тривалістю в більш ніж чверть століття.

Роботу режисера найякісніше характеризує робота з акторами. В цій стрічці дався в знаки досвід Михайла Герасимовича, через що кожен відібраний актор був на своєму місці. Особливо виділявся Віталій Лінецький, герой якого був водночас і негативним персонажем фільму, і рушієм всієї історії. Його перевтілення є настільки переконливим, що із моменту проїзду на велосипеді із героїнею Грішиною і до самого останнього кадру за участі Віталія глядача не покидає відчуття неприязні до його персонажа.

Негативний герой — це завжди випробування для актора, це завжди удар по кармі як вважають деякі. Лінецькйи проявив свій акторський героїзм і зобразив такого персонажа якого справді ненавидиш, який абсолютно переконливий як в своїй ворожості до головного героя так і в образу НКВДиста.

Дмитро Лінартович який виконував головну роль, виглядав дуже органічно в усіх перепетіях сюжету: і в образі в"язня ГУЛАГУ, і в образі льотчика, і навіть втілюючи свого серед канадських індіанців. Дуже добре, що художник Роман Адамович і режисер фільму вирішили не одягати головного героя в індіанській костюм, що пішло тільки на користь герою і він не виглядав гротескно. Цим самим вони продовжили класичну традицію кіно, не «ховати» актора за гримом чи яскравим костюмом, а дали в повній мірі проявитись таланту актора Лінартовича.

Запрошення Віктора Андрієнка, якого всі звикли бачити в комедійних образах, на роль розсудливого, приземленого полковника радянських військ, який не поспішає вислужитись, був дуже ризикованим кроком, але з огляду на те як актор справився з роллю це очевидний виграш фільму.

Із чоловічих образів іще треба відмітити ролі Олександра Ігнатуши, який за невеликий час, виділений йому у фільмі, спромігся переконливо зобразити батька. Не менш цікавий образ і в Олексія Колесніка який зображав літнього вождя племені і при цьому не тільки не загубився, а також і не викликав відчуття фальші.

Головну жіночу роль виконувала Ольга Гришина яка була дуже привабливою в образі татарки, коханої Івана. ЇЇ переконлива гра дуже підсилила головний конфлікт між її коханий Іваном (Лінартович) і Степаном (Лінецький). Серед потужного чоловічого ансамблю не загубилась і Іванна Іллєнко, яка мала невелику кількість слів і загалом зовсім коротку роль, проте вона повністю проявила себе в діях без слів, що зробило її образ глибоким і проникним. Образ Іванни відокремився від образа Гришиної саме недосказаністю яка є по суті прямою кіномовою якою завжди так добре володіють в кінематографічній сім’ї Іллєнко. Іще варто згадати акторку яка мала епізодичну роль, нареченої Степана. Шкода але її ім’я автор не знайшов проте її короткий, але дуже яскравий образ, вніс суттєвий вклад в загальне сприйняття картини і підислив її реалістичність.

Всі образи зображені в картин і «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» на перший погляд виглядають типажами так як протягом всієї стрічки залишаються вірними своїм початковим установкам. Проте це оманливе враження. Вони змінюються, але не гротескно, не так очевидно. Ця тонка режисура витримана в ненав’язливості образів, кольорів, а також операторській техніці.

Це напевне перша історія знята в Україні та і на всьому пострадянському просторі, в якій ніхто не з ким не ворогує за національною ознакою, немає героїзації вбивства на війні, не смакуються кров і вбивство як таке. В цьому звісно заслуга і оператора Олександра Кришталовича. Не дивлячись на молодий вік, він майстерно зафільмував кожен епізод стрічки, продемонструвавши свою високу культуру операторської роботи яка визначається одним словом — ненав’язливість. Оператор залишається непомітним до кінця фільму. Немає жодного кадру, де б він перетягнув центр уваги із сюжету на свою роботу. Завдяки цьому історія дуже цільна. Не дивлячись навіть на те, що в моментах-де мала б бути комп’ютерна графіка, вставили тимчасові ефекти та аніматроніку.

Михайло Герасимович в усіх ранніх інтерв’ю зазначає, що він робить фільм про сучасного українського героя. З огляду на манеру оповіді можна підсумувати, що цей герой веде тиху боротьбу, він не йде на конфронтації, нікому нічого не доводить. Напевне так і має вести себе самовпевнена людина яка давно сама собі все довела.

Історія закінчується відкритим фіналом. Зазвичай таке завершення зявляється в особистих фільмах. Однак тут відчувається натяк на сучасність, і відкритість фіналу стрічки перегукується з відкритістю сьогоденних подій, які творяться саме зараз.

Стрічка отримала гран-прі ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю в 2011 році.

На фільм «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» глядачі чекали вже давно, його запустили у виробництво ще 2007 року. І з того часу у пресі учасники зйомок та і самі журналісти постійно підігрівали інтерес до майбутнього фільму. Час від час у ЗМІ з’являлись повідомлення про висадку кіногрупи Михайла Іллєнка на кордоні Аргентини і Чілі, про роботу над комп’ютерними спецефектами для фільму, про залучення до зйомок індіанців…

Чи виправдає результат творчої групиочікування глядачів можна буде вже переконатись на початку 2012 року, коли, як зазначили продюсери стрічки, фільм вийде в прокат…