Сафо Sappho

Многие задаются вопросом – а существует ли сейчас украинский кинематограф. Мнения конечно расходятся, но все единодушны в одном – если и существует, то переживает свои наихудшие времена. Вероятнее всего, подобное состояние вещей и приводит к тому, что появляется много чего-то «первого». Первый украинский триллер «Штольня», первый украинский блокбастер "Прорвемся", первая украинская комедия «Может быть» и так далее. Вот только положа руку на сердце, если бы этого «первого» не было, то изнеможенный украинский кинематограф не потерял бы абсолютно ничего. Хотя вернее сказать, украинский зритель не потерял бы ничего, а для украинского кинобизнеса эти робкие шаги могли стать просто фатальными, так как все вышеописанные премьеры с треском провалились в прокате и были высмеяны критиками всех мастей. И есть, надо сказать, за что. Пустые поделки, сделанные по кальке с не самых лучших голливудских картин, печальное зрелище. Присоединится ли к этому «черному списку» и «первая эротическая мелодрама» «Сафо»? Время покажет…

Главная героиня фильма носит имя великой древнегреческой поэтессы VII века Сафо. По воле случая, на свой медовый месяц юная дива попадает на остров Лесбос, известный своеобразными нравами своих жителей. Любуясь красотами окружающих пейзажей и предаваясь любовным утехам со своим мужем, Сафо и не замечает, как в их отношениях появляется привлекательная дочь русского археолога Елена Орлова. Возникает некий любовный треугольник, причем становится все труднее различить, чьи же чувства к кому сильнее. Вот только ревность даже в самых чудесных уголках нашей планеты никто не отменял. Сафо уже не уверена, что принять Елену в свою новую семью было верным решением, но любовников это уже остановить не может. История заканчивается в лучших традициях древнегреческих трагедий, а уплывающая с острова пара влюбленных заставляет задуматься о жестокости судьбы…

Первые минуты фильма откровенно радуют. Чудесные пейзажи, Черное море, корабль, красивые люди в кадре, приятная музыка. Все это вселяет надежду, что мы все-таки увидим первый украинский прорыв на мировой кинорынок. Вот только впечатление это проходит уже на середине фильма. Сюжет однобок и банален, игра неизвестных актеров не впечатляет, редкие красивые моменты лишь добавляют контраста со всей окружающей серостью. Но, ни в коем случае, не визуальной. Если втайне режиссер все же планировал снять за 5 миллионов долларов руками отечественных профессионалов хороший рекламный ролик украинских земель и морей, то это ему однозначно удалось. Все выглядит на очень высоком уровне, чему в первую очередь поспособствовала отличная работа оператора Багира Рафиева. Красивые ракурсы, хорошие кадры. Иногда желание сделать идеально немного искажает картинку, но это редкость. Его работа оценена в пять баллов. Также как и музыкальное сопровождение. Кому как не греку по происхождению писать музыку для подобного фильма. Композитор Маро Теодоракис также показал высший класс. Чего не скажешь об остальных участниках обсуждаемого действа. Расстроил сценарист и по совместительству режиссер (или наоборот) Роберт Кромби. Наверное, подобное кино неподъемная ноша, для человека, который до этого был очень далек от полноценного кинопроизводства. И этот непрофессионализм сквозит из каждой щели. Сценарные ляпы, странные диалоги, скомканный финал. Все как-то красиво и неправильно одновременно. Ну и помогли режиссеру разочаровать зрителя непримелькавшийся, но и не сильно профессиональный многонациональный актерский состав. Большие ставки были сделаны на главную героиню, но в исполнении симпатичной (но не более того) Авалон Бери Сафо растеряла все то неоднозначное душевное состояние, которое должно было жить в ее героине по простой логике вещей. Ее любовник и муж, которого сыграл американец Тодд Солей, показался мне манекеном без особых чувств и переживаний. Дочь археолога, которую воплотила Людмила Ширяева в реальной жизни не стала бы яблоком раздора между любящей парой. Не хватает ей какой-то изюминки, страсти в глазах и поступках, демонизма что-ли… Ну о Ступке или хорошо или ничего. Опять пожилой интеллигент. Снова сыграно хорошо, даже когда играть совсем и нечего.

Резюме. Вот ругаю я тут «Сафо», ругаю, но в глубине души я рад, что этот фильм появился на больших экранах. Я рад, что все это было снято украинской студией на украинские же деньги. Снято уже красиво, но пока еще без души. Я искренне надеюсь, что этот фильм поможет украинскому кинематографу стать хоть немного окупаемым, я буду очень рад, если его покажут за границей и иностранные творцы приедут в Крым, чтобы снять свой очередной шедевр. Буду с нетерпением ждать того момента, когда украинские деньги найдут человека, который сможет вложить в фильм немного больше тепла и души, чем это удавалось нашим первопроходцам. Фильм, честно говоря, далеко не идеальный, но очень и очень хорошо, что он есть!

А как вписалась в канву происходящего песня группы «Lama», а каков клип получился (хоть смонтировать маленький клип из большого не составляет особого труда, но все же). Радует это все. Немного, но радует. Мы еще обязательно дождемся своего звездного часа…

Фильм о любви, страсти и смерти
Будет интересен тем, кому интересна судьба украинского кинематографа

"O, прилинь ізнов, од нової туги. Серце урятуй, сповни, що бажаю. Поспіши мені, вірна помічнице, На допомогу"... Цей віршований крик душі до Афродіти - крихітна часточка досить великого поетичного спадку Сафо Мітіленської, більша частина якого згинула у віках завдяки невтомним ревнителям віри, які знищували все, що стосувалось людської плоті, задоволення бажань та отримання радості від життя зараз, а не після смерті. З творів десятої музи, як її називав свого часу Платон, до нас дійшло менше двох сотень різних уривків і всього один повний вірш, але навіть цієї краплини вистачило, аби вже більше двох з половиною тисяч років бентежити дослідників та прихильників грецької культури. Більше того, Сафо опосередковано подарувала цьому світові два нових терміни, один з яких відомий лише знавцям, а інший чи не кожній людині на планеті - це сапфічна строфа та лесбійське кохання.

Дослідники досі б'ються над питаннями, чи був дім муз, який заснувала Сафо, місцем зустрічі жінок, які кохали одна одну, чи просто її вірші надто пристрасно змальовують сильну жіночу дружбу, але це вже не має значення - острів Лесбос, батьківщина Сафо, навіки буде асоціюватися в першу чергу з коханням, в якому чоловіки є зайвими. Саме на цей острів волею сценариста потрапляє молоде подружжя, яке там зустрічається з сильним випробовуванням своїх почуттів у вигляді Єлени - доньки російського емігранта, професора археології Орлова.

Мабуть зайвим буде казати, що для українського кінематографу фільм "Сафо" є надзвичайно важливою подією. За усі роки незалежності наше кіновиробництво, попри розташування в Україні трьох величезних радянських кіностудій, увійшло в піке, за яким лежить повне небуття. Вивести його звідти держава не змогла і навряд чи зможе, оскільки просто не зацікавлена в цьому, натомість для інвестицій умов практично не створено, через що холодними порожніми павільйонами Одеської кіностудії та кіностудії імені Довженка гуляє вітер, за винятком тих поодиноких випадків, коли якомусь співакові закортить зняти там кліп. Весь інший час обладнання та персонал допомагають російським кіноконцернам штампувати нескінченне телевізійне "мило", яке потім продається нам же для трансляції на телебаченні. Завдяки такому прохолодному ставленню держави до "найголовнішого засобу керування масами" власні українські фільми можна перелічити на пальцях. Якщо ж звідти викинути різноманітні державні і політичні замовлення, фестивальне кіно та виключно російськомовні фільми, то залишиться лише одна повноцінна українська стрічка для широкого прокату - знята власними силами режисера Любомира Кобильчука "Штольня", котра в повній мірі виступила життєвим підтвердженням правильності прислів"я про перший млинець. Дехто її хвалив, інші сварились, але об"єктивні мінуси визнавали усі. І ось чергова, практично самовбивча в умовах виключно українського прокату з його двома з половиною сотнями екранів, спроба створити український фільм. І якщо за принципом озвучування відразу кількома мовами, для можливості подальшого прокату за кордоном, він виявився не першим, то в усьому іншому першість належить йому без жодного сумніву.

Під час перегляду одразу помічаєш, що його робили не радянського типу митці і не новачки на зразок Кобильчука. За усім, від рекламної кампанії до самого фільму, видно руку людей, які кіно займаються досить давно, знають, що хочуть побачити в кінцевому підсумку, і як цей підсумок правильно подати глядачам, аби не збанкрутувати. Це той сучасний професійний підхід, якого так не вистачало українському кіно. Власники молодої української кіностудії "Ялта-фільм", український продюсер Артур Новіков та британський режисер Роберт Кромбі, знімали цей фільм розуміючи, що потрібно показати все, на що здатка їхня компанія, інакше на ній можна ставити хрест. Тому й не шкодували грошей на спеціалістів - "Сафо" стала найдорожчим за бюджетом фільмом незалежної України. На що ж саме пішли кілька мільйонів доларів?

По-перше візуально фільм вражає прямо з перших кадрів - настільки гарно виглядають кольори та плани. Зрозуміло, що в Криму ще залишились не зіпсовані владою та туристами місцинки, але навіть природну красу треба вміти зняти, і Багір Рафієв, котрий займався операторською роботою, довів, що він це вміє - більшість кадрів з фільму так і просяться віддрукувати їх у вигляді плакатів. Додайте до цього ретельно підібраний реквізит, побудоване з нуля грецьке містечко, Воронцовський палац, і зрозумієте, що технічна сторона була реалізована так якісно, як це тільки можливо в українських реаліях компанії-дебютанту. Не оминули автори увагою і музичний супровід - музику написав відомий автор "Сіртакі" Мікіс Теодоракіс та його племінниця Маро, а кліп на проникливу пісню "Знаєш як болить" проекту "Lama", відзначеного не так давно премією MTV, майже місяць показує телебачення, тож глядачі вже мали змогу його оцінити.

Режисером та одночасно сценаристом виступив співзасновник компанії пан Кромбі. Треба визнати, що розрекламована провокативність фільму вийшло доволі умовною, оскільки, на відміну від чоловічого одностатевого кохання, жіночий секс сприймається негативно набагато меншою кількістю людей обох статей, тобто тематика лесбійських стосунків вийшла більше приправою, аніж основною стравою. Додатково Роберт начинив фільм десятками посилань на сюжети творчості Сафо, які, на жаль, зможе оцінити дуже мало людей, та навіть деякими філософськими роздумами щодо стосунків людей та релігій. А Кромбі-режисер віртуозно все це відобразив, в тому числі і відверті сцени, які вийшли цнотливо-еротичними, а не порнографічними - це теж неабияке мистецтво.

На ролі головних героїв було взято іноземних акторів, вочевидь з огляду на те, що правильно зіграти американця чи росіянку можуть лише справжні представники цих націй. Щоправда російського професора Орлова зіграв Ступка, але він останнім часом настільки часто з"являється в російських проектах, що багато хто вже сприймає його за російського актора. Богдан Сільвестрович просто зіграв ще одну другорядну роль в своєму звичному амплуа інтелігента похилого віку та батька проблемної дитини - як тут не згадати хоча б і "Водія для Віри". Про російську акторку Людмилу Ширяєву сказати нема чого, оскільки її героїня хоч і відіграла фатальну роль, але нічого особливого при цьому не продемонструвала. У фільмографії американського актора Тодда Солея "Сафо" взагалі можна вважати першою, вартою згадки, до цього він брав участь лише в серіалах та кількох маловідомих фільмах, але його кастінг Солея мені видався особливо вдалим - своєю зовнішністю він нагадав мені класичних американських героїв Джека Лондона та О. Генрі. Втім, цим персонажам відведено досить мало екранного часу, та й іншого годі очікувати, оскільки навіть назва фільму досить однозначно натякає, що перед нами - театр одного актора, на якому тримається весь фільм. І коли цей актор - дев"ятнадцятирічна дівчина, яка лише робить перші кроки як професійна акторка, то виникають логічні сумніви, а чи подужає?

Відповідальна роль сучасної тезки грецької поетеси для Авалон Беррі не стала першою, але виявилась найважчою. Навіть якщо відкинути досить радикальну для молодої дівчини зміну зовнішності під час зйомок, починати кар"єру з досить відвертого фільму зважилась би далеко не кожна акторка - можна згадати хоча б і Наталі Портман, основною умовою якої завжди є повна відсутність сексуальних сцен. Але сумніви у можливостях Авалон швидко зникають - примхлива донька американського мільйонера, яка досі уявно грається в іграшки, хоч насправді це вже її власне життя та життя близьких їй людей, зіграна нею просто чудово. Спостерігаючи за тим, як молода закохана наречена потрапляє в згубне павутиння, заплутується в ньому і втрачає здоровий глузд, починаючи небезпечні прогулянки тонкою ниточкою, яка веде до пекла, примусить задуматись над власними вчинками не одну людину. Частинка її розбещеної героїні, яка не звикла до того, що деякі вчинки треба робити зважено і бути морально до них готовими, є в кожному з нас, і як багато людей підступали до краю тої самої прірви, але просто не були доведені до такої сили відчаю, щоб зробити останній крок? Ні, її роль у поєднанні зі сценарієм, наповненим, до речі, десятками натяків на сюжети грецької поетесси, мені таки набагато більше сподобалась, аніж, скажімо, роль Аврори в однойменному фільмі Оксани Байрак, котра надто вже неприховано експлуатувала звичайне людське почуття жалю - роль Сафо складніша і неоднозначніша, тому багато хто може знайти в ній щось своє.

Підсумовуючи можна сказати, що "Сафо" - то кіно, зняте за загальноприйнятими сучасними стандартами кінематографу, його вже не соромно показувати світові. Цілком ймовірно, що цей фільм може стати тою рекламою, якої не вистачає нашим природним ландшафтам та професійному персоналу, котрий ще не втік за кордон та не змінив роботу, аби зайняти нішу, котру займають зараз країни східної Європи та Нова Зеландія - знімального майданчика для блокбастерів з того ж Голлівуду та інших країн. До того ж це візуально дуже гарна картина, яку хочеться переглянути ще принаймні один раз, аби відволіктись від сюжету і віддатись насолоді спостереження за зображенням, грою акторів та виловлюванню "родзинок", закладених в сценарій, а значить можна вважати, що час "перших млинців" для українського кінематографу закінчується - починається повноцінне життя.