Расплата (Аудитор) The Accountant

Фильм Гэвина О’Коннора вышел далеко за рамки детектива и криминальной драмы, хотя является и тем, и другим. «Расплата» вышла глубоко человечной: она в первую очередь о тех, кого аутизм вычеркивает из рядов «таких, как все», об их отношениях с окружающим миром и мира - с ними. О том, как даже в самых больших демократиях, где права человека возведены в аксиому, таким людям негласно уготованы вторые роли, пусть не юридически, но фактически.
Думаю, не один я вспомнил во время просмотра «Человека дождя». Параллели усиливаются не только наличием аутизма у обоих главных героев, но и тем, что и там, и там у них есть братья, которые смотрят на ситуацию с иных позиций, нежели общество, а именно - изнутри, из семьи, и видят ее, ситуацию, в другом свете. Хотя отношения между братьями развиваются непросто.
Бен Аффлек, конечно, актер совсем другого плана, чем Дастин Хоффман, да и история у Кристиана Вульфа все же своя, хотя и немногим менее драматичная, чем у Рэймонда Боббита. Но и в «Человеке дождя», и в «Расплате» режиссерам удалось поймать самое важное в характере персонажей, показать, насколько несправедлив в их отношении ярлык «психически больные», насколько это могут быть яркие, талантливые, неординарные натуры. Которым просто подчас трудно выразить свои мысли, чувства и наладить общение в общепринятых формах. И еще можно поспорить, кто на самом деле ущербен, а кто – гениален.
Однако акцент на своих главных героях Барри Левинсон и Гэвин О’Коннор сделали принципиально разный. Дастин Хоффман играет жертву – человека одаренного, искреннего, но… все же жертву. Роль нисколько не потеряла от этого, уже хотя бы потому, что ее доверили Хоффману, чей талант, а также тщательность, скрупулезность и глубина погружения в образ («Человек дождя» не исключение) давно стали легендой.
У Кристиана Вульфа многое по-иному. Первые флэшбеки- воспоминания, к слову, продуманные сценаристами очень грамотно и расставленные именно в нужных местах, казалось, рисуют перед персонажем Аффлека аналогичную безрадостную перспективу. Но, во-первых, жертва сама не желала оставаться таковой. Во-вторых, этого не желал отец, с которым, при всем его непростом характере и не бесспорных методах воспитания, мальчику крупно повезло. Как везло потом во встречах с нужными именно ему людьми, а порой – и с удачно складывавшимися обстоятельствами. Поразительно, но благодаря всему этому даже побочные эффекты аутизма Кристиану удалось обернуть во благо, не говоря уже о преимуществах.
Персонаж у Бена в картине сложился цельный, кирпичик к кирпичику. Здесь и вышеупомянутые воспоминания, формирующие «каркас» образа, и постепенно выдаваемые на-гора детали и подробности его биографии, в которой нет ничего случайного. Даже изумительное владение приемами рукопашного боя идеально вписалось в характер аутиста: в схватке, при всей ее непредсказуемости, есть упорядоченность – конкретные движения и маневры нужно совершать при конкретных обстоятельствах, шаги противника вполне можно просчитать. А упорядоченность, предсказуемость и постоянство для аутиста, можно сказать, основы основ. Именно отсюда проистекает редкостное хладнокровие, которое демонстрирует в драках Кристиан, и которое часто сбивает с толку и деморализует оппонента. Но это не обычное хладнокровие, это спокойствие: герой Аффлека просто-напросто решает задачу, скажем так, с «физическими исходящими». Где вместо иксов, игреков и квадратных корней нужно просчитать, рассчитать и осуществить определенные движения. Разве что несколько быстрее, чем когда пишешь цифры мелом на доске.
С не меньшим талантом, чем искусного драчуна, играет Аффлек и математического гения, способности которого действительно поражают и лишний раз заставляют задуматься о том, насколько условны и размыты границы «нормальности» человека: то, что делает подобных Кристиану уникальным, в представлении других в лучшем случае рассматривается как чудаковатость, а в худшем…тут яркой иллюстрацией может служить детская сцена Кристиана с отцом в машине, кстати, очень сильная в плане нехитрой, но глубокой житейской мудрости, которую демонстрирует последний. Возвращаясь к мелу и доске, стоит отметить, сколь хорошо Аффлек играет отрешенность своего персонажа от мира сего. Его работа – это снова-таки задача, которую надо вовремя и правильно решить, а стоящие за всеми этими бухгалтерскими расчетами люди, их истории судьбы, возможный криминал и трагедии для Кристиана если и не полная абстракция, то близко к этому. Поэтому претензии в «аморальности» в его отношении теряют смысл, Вульф просто не оперирует этими категориями в привычном их понимании. Для него есть задача и есть необходимость ее решить. Сцена, когда решение одно из задач ему не дают довести до конца, одна из самых сильных в «Расплате». Замешательство, ужас и растерянность гениального аудитора настолько настоящие, что в наличие у Бена аутизма тут веришь как нигде!
Наконец, столь же убедительно играет Аффлек и все свои отношения с другими людьми, начиная от собственного брата и заканчивая очень своеобразной секретаршей. Ни в одной из линий Кристиан не повторяется, в каждой из них он подобрал к партнеру/партнерше свой ключ. В то же время в каждой из линий остались и загадки, над которыми интересно будет поразмыслить после фильма.
Остается сказать пару слов о других хороших ролях, кроме главной. Их в «Расплате» много. Здесь и битый жизнью, не без грешков и компромиссов с совестью, но в целом честный и принципиальный полицейский начальник Рой Кинг в неподражаемом исполнении Дж. К.Симмонса; молодая, но тоже успевшая хлебнуть фунт лиха спецагент Мэрибетт Медина в не худшем исполнении Синтии-Аддай Робинсон; устало-ироничный от своей криминальной рутины и человеческой глупости авторитет Бракс - прекрасная роль Джона Бернтала!; снова повергший меня в полное изумление Джон Литгоу: со времен «Декстера» он оставляет у меня каждым своим героем массу вопросов; наконец, Роберт С.Тревиллер, отлично справившийся в отведенный ему сравнительно небольшой хронометражс ролью отца Кристиана.
Небольшой недостаток картины сводится к тому, что не до конца удалось выдержать баланс между социально-психологической драмой и детективом. Начинается «Расплата» в лучших традициях драмы, потом развертывается в лихо закрученный детектив, за которым создатели о драме почти забыли, – легкие ее отзвуки слышны только в паре сцен – а ближе к концу, словно спохватившись, выдают один за другим мощнейшие драматические акценты, которые, на мой взгляд, лучше было бы распределить по сюжету равномернее, а так лента немножко потеряла в цельности. Что, впрочем, не умаляет ее многочисленных достоинств и в первую очередь - сверхотличной игры Бена Аффлека. Без сомнения, одна из лучших и знаковых его работ в кино.

Дивлячись в кіно на оскароносного та чудового Бена Аффлека, виникає питання – він такий сумний у всіх фільмах, бо у нього якась життєва депресія чи він спеціально обирає такі ролі?
Хай там як, але всі ці ролі він відіграє дуже якісно та харизматично – а від актора й більшого не вимагається. Персонаж, якого грав наш «новий Бетмен» у фільмі «Аудитор», також сумний і задумливий, проте показаний ним дуже цікаво і правдоподібно.
Перед початком рецензії, хочу висловити величезну подяку дистриб'юторській компанії «Kinomania» за запрошення на перегляд цього фільму.
«Аудитор» - це драма із елементами бойовика та трилеру американського виробництва, режисером якої виступив маловідомий режисер Гевін О'Коннор, котрий може Вам бути знайомим через такі стрічки, як «Джейн береться до зброї» із Наталі Портман та «Воїн» із Томом Харді. Режисер хай і не дуже зірковий, але зі своєю роботою впорався на всі 100 відсотків. Чудова послідовність розповіді, яка дуже легко та зручно подавалась глядачу, хороша робота із акторами, за персонажами яких дійсно переживаєш і розумієш їхню мотивацію – все це і не тільки виконано на найвищому рівні і заслуговує похвали.
Сюжет «Аудитора» розповідає про математичного генія Крістіана Вульффа, який перевіряє бухгалтерію найнебезпечніших злочинних організацій світу. І коли за ним починає стежити відділ по боротьбі зі злочинністю Міністерства фінансів США, Крістіан вирішує знайти собі законослухняного клієнта, щоб збити правоохоронців зі сліду. Він береться провести аудит в компанії з виготовлення робототехніки, у документах якої знаходить розбіжності у кілька десятків мільйонів доларів. Але як тільки Крістіан натрапляє на слід грошей, у справі з’являються жертви. Сюжет цікавий і ідеально тримає глядача у напруженні завдяки своїй хорошій атмосфері та, як я вже казав, чудовій послідовності розповіді, яка побудована так грамотно, що за весь фільм жодного разу не було відчуття прогалини і ями, як це буває у майже всіх фільмах. Сюжет стрічки починається із дитячих років персонажа Аффлека, плавно перекидається у наші дні і лаконічно розбавляє все це потрібними флешбеками. Завдяки правильному сценарно-сюжетному аспекту відчувається ефект присутності у фільмі, а прекрасна технічна складова лише доповнює це відчуття. Не пам’ятаю, коли в останнє був такий задоволений операторською роботою: всі кадри були чітко та симетрично поставлені і не важливо чи то екшн-сцена чи якийсь діалог – все виглядало професійно. По фільму персонаж Бена Аффлека був перфекціоністом і я гадаю, що оператор взяв приклад із героя і також намагався якомога більше кадрів надавати у чітко перфекціоністській формі. А ось про музичне оформлення сказати таких схвальних слів не можна, бо, якщо чесно, не запам’яталось жодної музичної теми, а це означає, що композитор постарався не надто добре. Звісно, у деяких моментах музика була вдало підібрана,втім чогось великого та приголомшливого не було. В тих моментах, коли музика не рятувала, включались перспективні персонажі у виконані відомих та сильних акторів таких, як Анна Кендрік, Дж.К.Сіммонс, Джон Бернтал та, звісно ж, Бен Аффлек, і видавали місцями непогану гру та емоції так, що їхнім персонажам хотілось вірити і співчувати. Окремо хочеться сказати про Бена Аффлека. Він ідеально втілив образ свого аутентичного персонажа: викликав жалість та милий сміх саме тоді, коли це було дійсно потрібно. Хоч і його персонаж був математиком, але захистити себе міг не лише інтелектуально, але й фізично. І в тих моментах, коли він мусив захищати себе і оточуючих, Бен робив це дуже стильно. Такий тихенький математик-качок, котрий дає на горіхи всім, хто його скривдить. Щось схоже було із Кіану Рівзом у фільмі «Джон Вік». Персонажі Віка і Аффлека зовсім не схожі, проте їхній стиль має дещо ідентичні риси. Це буде зрозуміло під час перегляду і проведення цієї аналогії є досить цікавою річчю.
Більша частина проблематики фільму носила клішовані ярлики і події, та це не псувало загальне враження від перегляду, ба більше – в деяких моментах було по-справжньому приголомшливо, а кінцівка взагалі може приємно здивувати.
В цілому, хочеться сказати, що «Аудитор» - це міцний бойовик, який зірок із неба не хапає, проте впевнено та гарно тримається у своєму жанрі. Тому й отримує від мене стовідсоткове срібло і пораду для всіх йти у кіно на перегляд й насолоджуватись переглядом добротного фільму.
P.S. У фільмі є цікаве посилання до коміксів DC :)