Призрачная красота Прихована краса (Collateral Beauty)

У багатьох, якщо не в усіх, трапляються так звані точки неповернення, коли через драматичні або трагічні обставини втрачаєш віру і надію, не знаєш, заради чого і кого жити далі, який взагалі в цьому сенс. Ти немов стоїш на краю прірви, куди не хочеться зробити крок, але і сил перестрибнути в собі знайти не можеш. Назад же дорога відрізана однозначно.

Саме в такому стані опинився після смерті доньки Говард, що втратив разом із нею і мотивацію жити. А робота, яка донедавна була справою всього його життя одним з головних приводів прожити ще один день, тепер йому геть не цікава. Відтепер кожна хвилина для Говарда - хвилина сумнівів, кидання між прагненням забутися та знайти сили, аби перестрибнути ту саму прірву. Для цього він прагне зрозуміти і розібратися в, так би мовити, наріжних гранях людського буття - Часі, Любові і Смерті, з якими намагається налагодити своєрідні стосунки, діалог, а за допомогою цього - спробувати розібратися і в самому собі.
Колеги Говарда, які прагнуть витягнути його з депресії і повної безнадії, знаходять для цього несподіване і досить оригінальне рішення. Однак Говард, сам того не бажаючи, заражає їх своїми сумнівами і роздумами на тему Любові, Часу і Смерті. В результаті у кожного знаходиться не один привід покопирсатися, зрозуміти та переосмислити багато чого в самих собі і найчастіше - дуже кардинально.

Подальші події у фільмі перетворюються на справжній бенефіс акторської команди. Компанію в «Приховану красу» зібрали зоряну. Однак і у зірок, як правило, є «джентльменський набір» прийомів, ліній розвитку образів і якостей, якими вони традиційно наділяють своїх героїв, варіюючи пропорції. Однак Девід Френкел запропонував кожному з них абсолютно новий матеріал, нових персонажів, втім не відкидаючи і кращого, що вони напрацювали за свою кар'єру.

Саме тому кожен із запрошених у фільм акторів водночас і упізнаваний, і розкритий із нового, геть несподіваного боку.

Так, Вілл Сміт (Говард) до цього ніколи так не рефлексував, не страждав. не поринав в таку депресію і філософські роздуми.

Едвард Нортон (Вайт) ніколи так не комплексував і був не впевнений у самому собі.

Подібно до Сміта, не випадало мені досі бачити і замороченого високою філософією та сенсом життя Майкла Пенью, проте в результаті його Саймону співчуваєш чи не більше, ніж самому Говарду, настільки талановито все виконав Майкл. І хіба скажеш, що вперше?

Гелен Міррен (Бріджит) вивела у Френкеля свою неповторну стильну, аристократичну іронію абсолютно на новий рівень. Це вже не просто іронія, а іронія добра, співчутлива, та, що творить, а не руйнує і тільки сміється з усього.

Більше за інших спиралася на свої минулі напрацювання Кейт Вінслет, але і її Клер досить самобутня й оригінальна порівняно з попередніми героїнями, благо великий талант і накопичений досвід дозволяють їй це робити. Зараз глянув і здивувався: «Прихована краса», виявляється, лише шостий переглянутий мною фільм із Вінслет після «Титаніка», «Айріс», «Життя Девіда Гейла», «Помсти від кутюр» і «Трьох дев'яток», а було таке відчуття, що бачив уже з Кейт щонайменше зо два десятки картин, настільки багатогранних і багатих в плані емоцій персонажів вона грає. Навіть її оскароносний «Читець» і «Вічне сяйво чистого розуму» мною ще не охоплені, вже передчуваю насолоду, яка на мене там очікує.
Те ж можна повторити і щодо Кіри Найтлі (Емі), хоча і її героїня мучиться сумнівами більше, ніж у будь-якому з переглянутих мною до цього фільмах із Кірою. Сумніви - взагалі ключове слово, лейтмотив для «Прихованої краси».

А ось хто мене підкорив у фільмі несподівано і назавжди, так це Джейкоб Латімор (Раффі). У «Того, що біжить лабіринтом» він справив непогане враження, але не більше, проте у Френкеля зіграв незрівнянно, феєрично, весело, ні в чому не поступившись, а місцями навіть перегравши своїх іменитих партнерів! Режисер знайшов для нього дуже цікавого героя, і Джейкоб зумів його зрозуміти, відчути і зіграти не по роках талановито. Тепер Латімор - назавжди серед моїх улюблених акторів, кого б і як би він не зіграв в подальшому.

Дуже хорошу роль виконала в картині і Наомі Гарріс (Меделін). Ні в одному з попередніх фільмів, які довелося з нею побачити, ця актриса не залишала такого приємного враження, включаючи по дві частини бондіани «Піратів Карибського моря». Але у «Прихованій красі» в Наомі вийшов дуже органічний дует зі Смітом, та й сама її героїня вельми цікава.

Одною з головних переваг фільму стали добре продумані і зіграні діалоги: переважно це діалоги інших дійових осіб із Говардом. Змістовні, неймовірно емоційні, драматичні, часто гострі і безапеляційні, але водночас присмачені неймовірним гумором, який, як не парадоксально, завжди доречний і завжди справляє враження. Діалоги Бріджит-Говард та передусім Раффі-Говард - яскраве тому підтвердження. Водночас лінія Меделін-Говард більше бере спокійною сентиментальністю. Непогано обіграно і низку сцен без Говарда, зокрема, дуже сподобався діалог Саймона із Бріджит.

Ну і звичайно, можна говорити напевно, що до фільму Френкеля ніхто так оригінально і несподівано не втілив на екрані Любов, Час і Смерть. Це треба просто бачити!

Хороший саундтрек до фільму написав Теодор Шапіро, досі пам'ятаю його цікаві композиції у фільмі «Стажист».

Хороший, сентиментальний, емоційний, душевний, часто сумний, але разом із тим добрий фільм, що вперто дереться догори к оптимізму та надії, із розкритими з несподіваного боку акторами й акцентами, що затягують у роздуми. Найкращі враження.