Пираты Карибского моря: Мертвецы не рассказывают сказки (Пираты Карибского моря: Месть Салазара) Пірати Карибського моря: Помста Салазара (Pirates of the Caribbean: Dead Men Tell No Tales)

Картина «Пірати Карибського моря: Помста Салазара», довірена режисерському дуету Гоакіма Роннінга й Еспена Сандберга, мала стати своєрідним перезавантаженням: на старожилів нам належало подивитися з іншого боку, а водночас - познайомитися з наступним піратським поколінням, яке, вочевидь, відтепер гратиме головну скрипку.
Маю сказати, перезавантаження вдалося і передусім - стосовно героя, через якого я, власне, дивився і далі дивлюся «Піратів ....», - Гектора Барбосси. Несподівано, чи не так? Блискуча гра одного з моїх улюбленців - Джеффрі Раша перетворила Барбоссу на персонажа харизматичнішого і такого, що більше запам'ятовується, ніж Джек Спарроу, попри те, скільки часу перший і другий перебували в кадрі. Раш від початку грав піратського капітана талановито, але в «... На дивних берегах» перевершив самого себе - тоді мені здавалося, що вище Джеффрі з Барбоссою стрибати вже нікуди, але вийшла «Помста Салазара», і свою думку довелося переглянути. Можливо, Раш тут і не такий ефектний, як у четвертому фільмі, проте значно яскравіше, аніж раніше, задіяв свій талант драматичного актора, завдяки чому сюжетна лінія Гектора за глибиною і драматизмом вийшла на один рівень з історією Вілла Тернера. І так само, як вона, органічно виглядає у напівлегкій «ваговій» категорії іронічно-пригодницької франшизи, не втрачаючи, однак, і в шармі, якого їй надавав гумор Барбоси. Як приклад - його діалог із чаклункою в «Помсті Салазара», а це далеко не єдина така сцена з Рашем у п'ятій картині. Не знаю, чи повернеться Барбосса наступної серії і якщо так, то як саме, але в разі його відсутності шості «Пірати ...» стануть для мене тестом, чи можливий піратський цикл без Джеффрі.
Втім, Джек Спарроу у «Помсті Салазара» теж приємно здивував. По-перше, над його сюжетною лінією непогано попрацювали сценаристи і режисери, приділивши належну увагу його «фішкам», - виразній міміці, якою завжди вирізнявся піратський капітан, а також його іронії, гумору і просто чарівному цинізму. Все це, як і раніше на місці, завжди вчасно має місце і раз у раз працює. Знову-таки, як і в випадку з Барбоссою, досить навести як приклад один лише епізод - блискучий діалог Спарроу зі своїм дядьком. Крім того, лінії Джека теж вирішили додати серйозності, і флеш-бек в його юність тут став ідеальним сюжетним ходом, грамотно продуманим і розташованим у належному місці в належний час. Плюс знайшли дуже схожого актора - Ентоні Де Ла Торре і справді нагадує молодого Деппа, та й гримери неабияк попрацювали. Тож Спарроу - бадьорий, свіжий, легкий і безвідповідальний, як і завжди, дивитися і слухати його - все таке ж велике задоволення. Говорив раніше і знову повторю, що найкращі ролі Депп зіграв і, певен, ще зіграє зовсім не в «Піратах Карибського моря». Але це аж ніяк не означає, що за всіх своїх примх і викрутасів Джонні не викладається в цій франшизі на повну, демонструючи якщо не все, на що здатен як актор, то дуже багато. Тому потенціал цього персонажа ще не вичерпано, і він ще знайде, чим здивувати глядача.
Виправдовує очікування у п'ятому фільмі і родина Тернерів, лінію яких опрацьовано теж як належить й органічно вписано в загальний сюжет. Звичайно ж й Орландо Блума, і тим більше Кіри Найтлі хотілося б у «Помсті Салазара» якомога більше, але цикл перезавантажується, і вже доводиться ділити екранний час з новими персонажами. Хоча, думаю, Вїллу й Ізабеллі теж знайдуть місце в наступних «Піратах ...», нехай вже й не на першому плані.
Закінчуючи зі старими знайомцями, не можу не віддати належне Кевіну МакНеллі. Його Гібсс з фільму у фільм перебуває у затінку головних персонажів, виходячи на світло лише в кількох епізодах і як правило ненадовго, проте за кожної своєї появи він такий яскравий і виразний, що уявити без нього «Піратів ...» так само складно, як без Джека Спарроу та Барбосси.
Ну а тепер про «зміну джурівської варти». Наступником кого стане герой Брентона Туейтса, однозначно вказувало власне прізвище героя. Чию естафету прийме Кая Скоделаріо, теж, у принципі можна було передбачити, проте походження її героїні стане для глядача великою і головною несподіванкою у фільмі. Зіграли Брентон і Кая приблизно на одному непоганому рівні, хоча особисто мені трохи цікавішою і характернішою видалася Скоделаріо. Цікаво подивитися, яке продовження отримають історії Генрі та Карини.
З нових фігур в картині треба, звісно, виокремити і Хав'єра Бардема, якому довелося грати головного лиходія, і він впорався із цим на «відмінно». Насамперед цього лиходія, порівняно з усіма своїми попередниками в «карибській» епопеї, прописано сценарієм як більш цілісного персонажа, а найголовніше - зі зрозумілими мотивами. Завжди зрозуміло, чому він чинить так, а не інакше. Крім того, сам Бардем не останній актор, тому з харизмою і виразністю у його капітана Салазара теж усе гаразд.
Однак хто мене насправді здивував, так це Девід Венем. Після «Володаря перснів» Девіда довелося побачити у «спартанській» дилогії, «Австралії», «Джонні Д.» (де він теж перетнувся з Джонні Деппом), «Іванні: жінці на Папському престолі» і «Леві», де, до слова, з його персонажем вчинили геть по-варварському, перетворивши фактично на меблі. Однак жоден з його героїв в цих фільмах не перевершив Фараміра. У будь-якому разі, починаючи із «ВП» і далі в усіх вищеперерахованих мною картинах персонажі Венема незмінно грали на драматичному полі. У п'ятих «Піратах…» відбулася різка зміна амплуа: персонаж Девіда перемістився у відверто комічну площину. Контраст вийшов сильним і вражаючим: замість мудрого, розважливого і чуйного сина Намісника Гондору ми побачили тупуватого солдафона, фанатично відданого Британській Короні. Не знаю, кого як, а мене цей герой зовсім ошелешив і водночас відправив у повний захват! У «Піратах ...» цей персонаж – беззастережно другого плану, але запам'ятовується чи не найбільше за головних. Чекаю від Венема таких самих яскравих несподіваних ролей і надалі!
Підбиваючи підсумки, скажу, що «Помста Салазара» цілком очевидно дала франшизі нове дихання порівняно із бляклою четвертою частиною - «На дивних берегах». Сазі є куди розвиватися в сюжетному плані: в ній закладено ще не одну потенційно цікаву і захоплюючу історію, яку треба лише приготувати як слід і подати. Тож прощатися із Джеком Спарроу і компанією ще зарано.