Лекарство от здоровья Ліки від щастя (A Cure for Wellness)

Ще після трейлера виникли деякі припущення щодо сюжету і стилістики нового фільму Гора Вербінські «Ліки від щастя». У своїх припущеннях я, даруйте за нескромність, не помилився майже ніде.
І зокрема, щодо паралелей цього фільму з «Островом проклятих» Атмосферу у трилерах прийнято нагнітати по-різному: іноді повільно, але певно, коли щось недобре лише літає у повітрі, а навколо тиша та суцільний спокій, а іноді відразу ставить високий градус саспенсу, вже не знижуючи температури аж до кінця.
«Ліки від щастя», як і фільм Скорсезе, яким свідомо чи несвідомо, схоже, надихнувся Вербінські, являє якийсь середній варіант: усе наразі нібито красиво, мирно, тихо-пасторально, але зловісна напруга не те що літає - стіною стоїть. Адже жах у картині найсильніше навіює аж ніяк не старе-добре «Бу!» з-за рогу і так сказати, «наочний кошмар» (хоча цього стрічці не бракує й у кращому вигляді), а непробивна холоднокровність мешканців цього медичного осередку. Вираз «вбивча ввічливість» тут набуває буквального сенсу. І посмішки! На місці Локхарта, я тільки б побачивши медсестру у фойє клініки, розвернувся і щодуху дав би драла звідти. Те, що він вчинив інакше, робить честь тільки його самовпевненості, але не інтуїції та інстинкту самозбереження.
Не розчарують ці посмішки й надалі Жоден найвитонченіший жах не вселить більшого страху: від них, всупереч всім відомій пісеньці, нікому не світліше, а навпаки, - суцільна темрява. Не раз зловив себе на думці, що сюжет взагалі можна було побудувати тільки на цьому. Страшна гримаса - це все-таки емоція, рух у людині і якась визначеність, що, відповідно, дає змогу реагувати. Але за цими розтягнутими губами на нерухомих, наче маски, обличчях ти не бачиш ані найменшого руху, і до діла швидко береться фактор невизначеності, яка завжди дискомфортна, а в контексті сюжетів фільмів жахів - майже завжди і страшна. Ну а вже не збожеволіти від цієї «усміхненої змови» - завдання майже надважке.
Втім, я несправедливий до решти сюжетних знахідок Вербінські та компанії. Локація розташована й облаштована бездоганно. Навіть не підозрював, що в центрі Європи можна знайти настільки усамітнені місця. Камера Бояна Бацелл протягом фільму вибирає щонайменше десятка зо два вдалих ракурсів, аби підкреслити це. Не гірше оператор зняв і великі плани персонажів, які подекуди говорять про них набагато більше за слова. Про таємниці та загадки теж подбали: підступ, відчуття «щось тут не те» виникають, коли ми ще й клініки не бачимо, а вже коли побачимо - бере в лещата міцно і до кінця.
Звичайно, у такої клініки, вона ж колишній замок, не дуже веселе минуле. Історичні обставини, легенди, чутки прописані захоплююче, але подаються сюжетом поступово, дозовано, не даючи глядачеві померти від нетерпіння та своєчасно пригощаючи новим фактиком або чуткою.
«Наочні жахіття», перемішані із галюцинаціями і видіннями для головного героя, теж мають свій ефект й у результаті до моменту розв'язки нерви натягнуті мов струна, а про те, якою вона буде, ти можеш тільки здогадуватися. Однак якраз фінальний акорд творцям не вдався: для такого стильного, бездоганного практично в усьому трилера, він навіть не те що банальний, а якийсь жалюгідний і безглуздий. Таке відчуття, що тобі взагалі увімкнули інший фільм жахів класу «В», де авторам до сюжету часто взагалі байдуже. Кардинально моїх вражень фінал не зіпсував, але неприємний присмак залишив.
Другий слабкий момент у фільмі – «зіжмакані» наукові подробиці щодо таємних експериментів у клініці, які відіграють важливу роль у сюжеті. З одного боку, сценарій явно недодав потрібних деталей, а з іншого - те, що все-таки є, неабияк заплутує і не завжди пояснює просто і доступно. У підсумку в мене по завершенні перегляду залишилося кілька дуже суттєвих питань.
Втім, мінуси картини в жодному разі не перекреслюють її переваг. звісно, свій великий внесок у це внесли й актори. Так, чудову роль зіграв Дейн ДеГаан, якого я знав до цього за єдиним фільмом «Найбільш п'яний округ у світі». Стосовно Вербінські та Скорсезе ще можна сумніватися, але що Дейн безперечно надихався грою Леонардо ДіКапріо, зокрема, в тому ж «Острові проклятих», особисто для мене є майже очевидним. У його виразі обличчя, міміці, передачі емоцій, навіть поведінці раз по раз чітко прозирає щось дікапріївське, незважаючи на те, що зовні у них мало спільного. Хоча не буду зовсім вже категоричний - можливо, це моя велика любов до Лео дається взнаки. Як би там не було, зіграв ДеГаан на «відмінно», неймовірно передавши зміну настроїв та загального психічного стану свого героя. Особисто я Локхарта не скоро забуду.
Важко було знайти і когось кращого на роль доктора Генріха Фольмера, крім Джейсона Айзекса. Аристократичний, холодний, незворушний, Джейсон вірний собі та є переконливим у кожній сцені, проте водночас відразу дає зрозуміти, що кістяків у нього повна шафа та не одна. Що називається, роль знайшла актора: спостерігати за Айзексом - суцільне задоволення, та й дует із ДеГааном у нього вийшов цікавий, органічний.
Ну а третьою та безцінною знахідкою для фільму стала Міа Гот, яка зіграла Ханну. Напівмістичну дівчину, про яку десь протягом пів-фільму гадаєш, чи реальна вона а чи підробляє місцевим привидом (що у цій клініці-замку було б цілком доречним), теж не можна не похвалити за гарну роль. Зворушливо красива, юна, довірлива, щира, беззахисна і водночас зі своїм скринею таємниць у комірчині. Які, повірте, нікого не розчарують.
Респект і решті, передусім - персоналу та пацієнтам лікарні. Навіть епізодичні персонажі в картині підібрані бездоганно та допомагають створити просто неймовірну атмосферу зловісної утаємниченості, хоча більшість щ них при цьому виглядають мирно і безтурботно.
На завершення залишається тільки вигкнути «Браво!» Гору Вербінські і констатувати, що за винятком двох помарок «Ліки від щастя» вдалися і поповнюють мою колекцію кращих трилерів, які наразі довелося побачити.