Джеки Jackie

Передчуття мене не зрадили: «Оскар» за кращу жіночу роль цьогоріч пішов точно не за адресою, і перегляд фільм «Джекі» остаточно переконав у цьому.
Наталі Портман неперевершена у ролі Жаклін Кеннеді! Деякі ролі чекають на конкретних акторів і тільки їх. Очікування може тривати упродовж десятиліть, але результат потім, як правило, все це виправдовує. Роль дружини/вдови президента дочекалася Наталі, й актриса не схибила, продемонструвавши приголомшливе перевтілення: перед нами справді та сама легендарна Жаклін - дружина, мати, сильна, красива і неймовірно харизматична жінка, нарешті просто людина.
Дружину Джона Фіцджеральда Кеннеді ми бачимо, напевно, в самий в один з найтрагічніших моментів її життя. Та й не тільки її, а й всієї американської історії. У Жаклін рвуться назовні біль, відчай, безвихідь, але вона не може їх собі дозволити. Не тільки, тому що статус не дозволяє, а й просто тому, що її сильна за своєю природою натура поставила механізми стримання задовго до переїзду в Білий дім. Дружина, а тепер уже вдова президента Кеннеді просто не може вийти за рамки, які вона сама для себе визначила. Однак Жаклін все ж залишається людиною, її почуття шукають виходу, тож буде і таємні, майже нікому не видимі сльози, і різкі зміни психічного стану - від цілковитої апатії до дещо різких як на неї випадів, втім, вони не виходять за межі пристойності.
Крім того, тут є ще один бік медалі. Коли людина змушена так стримуватися, коли вона нікого не може пустити собі в душу, то неминуче залишається на самоті, навіть якщо перебуватиме посеред натовпу. Жаклін не можна забувати і про те, що будь-яке необережне або кинуте невчасно слово в Білому домі, та ще з урахуванням тонких політичних ігор та інтриг, які ведуться тут завжди, а тим більше в такий період невизначеності, коли у одних з'являються шанси піднятися, іншим ж загрожує небезпека назавжди зникнути з Олімпу, може мати незворотні наслідки і позбавити будь-яких перспектив. А Джекі як-ніяк ще жити в цій «країні без Кеннеді», вибудовувати своє майбутнє і забезпечувати його для своїх дітей, хоча зараз їй це здається дріб’язковим і несуттєвим.
Наталі Портман блискуче грає цю харизматичну жінку з усією складністю її характеру, тонко і щиро передає всі її переживання, зміну настроїв, ту саму самотність посеред натовпу, її волю, яка не дає їй зламатися, хоча в ці важкі дні вона не раз була на межі. А ще Наталі раз по раз дає відчути глядачеві, наскільки внутрішньо шляхетна Жаклін, як вона втомилася цієї дипломатії і підкилимності, в яку хочеш не хочеш поки змушена грати. Якби Америка була монархією, Жаклін Кеннеді була б однією із королев: такі, як вона, стають ними досить часто.
Звісно, також щиро і переконливо Портман зіграла просто красиву жінку, якій навіть у надзвичайних обставинах не зраджують смак і стиль, завжди підкреслюючи її внутрішню силу, аристократизм і красу.
І за все це не дати «Оскара»? Альтернативи Наталі я не бачив, але американські кіноакадеміки її знайшли і вельми спірну. Емма Стоун зіграла в «Ла-Ла Ленді» добре, але до Портман не дотягнула і близько.
Картина Пабло Ларраїна стала для Наталі справжнім бенефісом, і нехай на мене не ображаються інші зайняті у «Джекі» актори: це фільм однієї жінки, однієї актриси на ім’я Наталі Портман. Хоча в кількох епізодах я відзначив для себе Пітера Сарсгаарда, дуже цікавого у ролі Боббі Кеннеді, а також Каспара Філліпсона, який блискуче відіграв свої нечисленні, але складні сцени у ролі Джона Кеннеді. Ще запам'ятався Джон Герт у ролі священика, хоча екранного часу його персонаж теж має небагато.
Хороший фільм про справжню, сильну жінку, яка залишилася в історії фактично нарівні зі своїм чоловіком. Ну а від Наталі чекатиму нових, таких самих сильних робіт. Чомусь певен, що вони будуть.