Астерикс на Олимпийских играх Asterix aux jeux olympiques

Наскоро переведенный и переозвученный Олимпиец-Астерикс наконец вышел на наши экраны - и неплохо звучит, стоило несколько недель подождать.

Существуют франчизы, которые должны быть выполнены в одном стиле, и в них менять коня, то есть режиссера, не стоит: можно привести множество примеров разного качества - это и вторая трилогия “Звездных войн”, и “Человек-паук”, и новый киносериал о Бэтмене, который начал “Началом” Крис Нолан. Другие же трудно представить без того, что привнесли в них режиссеры разные: например “Чужие” - это четыре разных фильма с непохожими стилями, снятые талантливыми режиссерами, хоть и с разным успехом. К той же категории принадлежит “Астерикс”. Первую часть снял Клод Зиди - вышло не то чтобы плохо, но попробуйте представить, что было бы, если бы сейчас мы вынуждены были смотреть третий фильм в том же стиле. Вот именно. Зато вторая часть вышла совсем другой - почти бессюжетный капустник, с бесконечными пародиями и шутками на все возможные темы. Третья же - возвращение к более традиционной форме, с четким сюжетом, хотя на первую она не очень похожа.

Новый фильм, новый взгляд - и новый Цезарь: во всех трех “Астериксах” они очень разные, и, следует признать, в этом плане третий затыкает за пояс предыдущих. В исполнении Делона, живой легенды кино, Гай Юлий вышел одновременно смешным и величественным, самовлюбленным и по-настоящему сильным как личность. В отличие от некоторых американских актеров того же возраста и не меньшего таланта, Делон даже в подобном балаганном фильме не прибегает к дешевым гэгам и кривляниям: его роль требует лишь магию экранного присутствия, а этого кумиру нескольких поколений не занимать.

Третий фильм также имеет нового Астерикса - помоложе и поживее, чем Кристиан Клавье. Наверно, можно сказать, что картине это тоже пошло на пользу. Депардье в роли Обеликса... он, фактически, единственное, что объединяет фильмы киносериала, и он без особенных трудностей находит свое место в каждом из них, но нельзя сказать, что он играет в каком-то из них очень важную роль. В данном случае всех “галов” на голову переигрывает Пульворде в роли Брута: его персонаж одновременно смешон, жалок и подл, как змея. Обычно комедианты строят себе маску на сочетании черт темных и светлых, и только кое-кто (самый яркий пример - Луи Де Фюнес) осмеливается совсем отказаться от позитива. Пульворде сделал это, и с успехом.

Декорации и трюки впечатляют, а вот качество юмора - далеко не всегда. Возможно, заставить Делона вслух вспоминать на экране свои знаменитые роли для кого-то и смешно, но такой юмор кажется довольно вымученным. Не настолько очевидной и потому более смешной является попытка спародировать одну из самых известных ролей Депардье - Сирано де Бержерака. Самый смешной материал достался Пульворде - но и он далеко не всегда может по-настоящему рассмешить. Впрочем, для одноразового просмотра лента все же вполне пригодна - но только на большом экране.

Нашвидку перекладений і переозвучений Олімпієць-Астерікс нарешті вийшов на наші екрани – і непогано звучить, варто було кілька тижнів почекати.

Існують франчізи, які мають бути виконані в одному стилі, і в них змінювати коня, тобто режисера, не варто: можна навести безліч прикладів різної якості – це і друга трилогія “Зоряних війн”, і “Людина-павук”, і новий кіносеріал про Бетмена, який розпочав “Початком” Кріс Нолан. Інші ж важко уявити без того, що привнесли в них режисери різні: наприклад “Чужі” – це чотири різні фільми з несхожими стилями, зняті талановитими режисерами, хоч і з різним успіхом. До тієї ж категорії належить “Астерікс”. Першу частину зняв Клод Зіді – вийшло те щоб погано, але спробуйте уявити, що було б, якби нині ми змушені були б дивитись третій фільм у тому ж самому стилі. Отож бо. Натомість друга частина вийшла зовсім іншою – майже безсюжетний капусник, з безкінечними пародіями і жартами на усі можливі теми. Третя ж – повернення до більш традиційної форми, з чітким сюжетом, хоча на першу вона не дуже схожа.

Новий фільм, новий погляд – і новий Цезар: в усіх трьох “Астеріксах” вони дуже різні, і, слід визнати, у цьому плані третій затикає за пояс попередніх. У виконанні Делона, живої легенди кіно, Гай Юлій вийшов водночас смішним і величним, самозакоханим і по-справжньому сильним як особистість. На відміну від деяких американських акторів того ж віку і не меншого таланту, Делон навіть у подібному балаганному фільмі не вдається до дешевих гегів і викривлянь: його роль вимагає лише магію екранної присутності, а цього кумиру кількох поколінь не позичати.

Третій фільм також має нового Астерікса – молодшого і жвавішого, ніж Крістіан Клав’є. Напевно, можна сказати, що картині це теж пішло на користь. Депардьє в ролі Обелікса... він, фактично, єдине, що об’єднує фільми кіносеріалу, і він без особливих складностей знаходить своє місце у кожному з них, але не можна сказати, що він грає у якомусь із них дуже важливу роль. У даному випадку усіх “галів” на голову переграє Пульворде у ролі Брута: його персонаж водночас кумедний, жалюгідний і підлий, наче змія. Зазвичай комедіанти будують собі маску на поєднанні рис темних і світлих, і лише дехто (найяскравіший приклад – Луї Де Фюнес) наважується зовсім відмовитись від позитиву. Пульворде зробив це, і з успіхом.

Декорації і трюки вражають, а от якість гумору – далеко не завжди. Можливо, змусити Делона вголос згадувати на екрані свої знамениті ролі для когось і смішно, але такий гумор здається досить вимученим. Не настільки очевидною і тому смішнішою є спроба спародіювати одну з найвідоміших ролей Депардьє – Сірано де Бержерака. Найбільш смішний матеріал дістався Пульворде – але й він далеко не завжди може по-справжньому розсмішити. Втім, для одноразового перегляду стрічка все одно цілком придатна – але тільки на великому екрані.